З нагоди

75-ї річниці ПЕРЕМОГИ

ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ:

ДІАЛОГ ПОКОЛІНЬ

Ми продовжуємо цю соціально важливу рубрику, яку започаткували з нагоди 75-ї річниці ПЕРЕМОГИ.

Про ветеранів варто пам’ятати. Не тільки в такі дати.

Наша авторка МАРИНА ХАРЧЕНКО, 10-класниця 126-ї школи, учасниця гуртка «Моя майбутня професія» ЦДЮТ № 5 з міста Харкова присвятила нашим поважним бабусям і дідусям, а також їхнім нащадкам від імені молоді свій твір. Це креативний малюнок із використанням сучасних комп’ютерних технологій, що має назву «ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ: ДІАЛОГ ПОКОЛІНЬ».

Леонід ГАПЄЄВ,

керівник гуртка «Моя майбутня професія» ЦДЮТ № 5 (Харків)

на фото:

малюнок «ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ:

ДІАЛОГ ПОКОЛІНЬ»,

авторка МАРИНА ХАРЧЕНКО,

гурток «Моя майбутня професія» ЦДЮТ № 5 з міста Харкова

З нагоди

75-ї річниці ПЕРЕМОГИ

ДЯКУЄМО ЗА ПЕРЕМОГУ!

Ми продовжуємо цю соціально важливу рубрику, яку започаткували на блозі з нагоди 75-ї річниці ПЕРЕМОГИ. Не варто очікувати саме 9 травня. Бо у нинішніх реаліях самоізоляції краще приділити більше уваги тим, хто дожив до цього часу і тому просто по-людськи, без сумнівів, заслуговує на повагу і людську вдячність.

Про ветеранів варто пам’ятати.

Не тільки в такі дати.

Наша молода авторка ЕЛІНА ДРОБКО, старшокласниця 126-ї школи, учасниця гуртка «Моя майбутня професія» ЦДЮТ № 5 з міста Харкова присвятила нашим поважним бабусям і дідусям, а також їхнім нащадкам від імені сучасної української молоді свої твори. Це лист (художній рукопис), що має назву «ДЯКУЄМО ЗА ПЕРЕМОГУ!» із серії «Про ветеранів пам’ятаємо» та малюнок «Із ДНЕМ ПЕРЕМОГИ!»

Леонід ГАПЄЄВ,

керівник гуртка «Моя майбутня професія» ЦДЮТ № 5 (Харків)

«ДЯКУЄМО ЗА ПЕРЕМОГУ!» 

лист (художній рукопис), авторка ЕЛІНА ДРОБКО

малюнок «Із ДНЕМ ПЕРЕМОГИ!», авторка ЕЛІНА ДРОБКО

З нагоди

75-ї річниці ПЕРЕМОГИ

Про ветеранів варто пам’ятати.

Не тільки в такі дати.

***

День ПЕРЕМОГИ ― СВЯТО!

З радістю і смутком.

Про ветеранів варто пам’ятати.

Не тільки в такі дати.

Простіше кажучи, щодня.

Комусь пощастило,

У кого гарна є рідня?

Там спілкування є

І діалоги поколінь.

У когось спогади залишились.

Бо час минає.

Шляхи життя ведуть у далечінь…

Про Україну краще нам не просто мріяти,

Але й добро в житті творити.

І про людей цікаві факти

Варто говорити…

Леонід Гапєєв, 

керівник гуртків «Точка зору», «Моя майбутня професія» 

ЦДЮТ № 5 (м. Харків)

CПОГАДИ

ПРО ДІДУСЯ

(З нагоди

75-ї річниці ПЕРЕМОГИ)

АФАНАСІЙ ПЕРЕПЕЛИЦЯ:

ПРО МИР, ДОВГОЛІТТЯ,

ЗДОРОВИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ…

За мир між людьми, щоби не було війни. Аби в родині не було суперечок серед близьких і рідних. Ці побажання, які Афанасій Лукич Перепелиця висловлював нам, молодим, тепер часто згадую про мого дідуся. Він народився 4 травня 1913-го року в багатодітній селянській родині на Київщині, усього дітей було семеро, і Афанасій Перепелиця серед них був найстаршим. Він пережив голодомор 1933-го року та другу світову війну 1941— 1945 років. І тому прагнення до миру між людьми залишилося у нього на все життя. На рівні свідомості та підсвідомого. А ще мені пригадується епізод, про який Афанасій Лукич нерідко розповідав у сімейному колі.

—Я був лікарем на фронті. Ще молодим лікарем потрапив туди, допомагав пораненим бійцям. Та якось і сам опинився у нелегкій ситуації. Уламок снаряду влучив у ногу,  — згадував ту історію ветеран, інвалід великої вітчизняної війни.

— Лікарю, може відрізати ту ногу, щоби більше ніколи не заважала? — якось емоційно запитав тоді Афанасій Перепелиця у старшого за віком, досвідченого військового лікаря у шпиталі, куди потрапив із пораненням під час війни. І несподівано для себе почув таку відповідь: «Молодий колега! Своя нога краща за протез». Ось так мій дід із вдячністю часто згадував мудрі слова військового лікаря, до якого він потрапив на фронті. Потім вже у звичайному цивільному житті Афанасій Лукич цілком нормально ходив без спеціальних допоміжних медичних засобів. Хоча біль війни у нозі нерідко нагадував про себе, але дідусь тримався мужньо і просто терпів. Мабуть просто звик із цим жити. Бо дуже цінував людське життя!

Вже перебуваючи вдома на пенсії, дідусь до того, як трапилася в нього травма перелому шийки стегна, вів доволі активний здоровий спосіб життя. Полюбляв щось шити вдома на своїй швейній машинці. А ще під час мого студентського навчання дід Панас тримав себе у гарній спортивній формі, навіть робив мені гарні масажі спини, шиї, суглобів. Ще з раннього дитинства, під час перебування у молодших класах школи дідусь доклав чимало своїх зусиль стосовно мого виховання й розвитку як людини і особистості. Не лінувався і знаходив час, аби допомогти мені із вирішенням різних задач з шкільної математики.

Багато чого встиг він зробити у житті. І кандидатську дисертацію захистив, здобув вчену ступінь кандидата медичних наук. І нерідко виступав із лекціями про здоровий спосіб життя перед слухачами. І навіть зміг вистояти й перебороти серйозну травму (перелом шийки стегна) у досить поважному віці після 90 років. Тоді вже багато лікарів казали, мовляв, у такому віці не чекайте дива, бо ресурси організму вже майже вичерпано… Але знайшовся у тому ж таки Інституті імені Ситенка один вже не зовсім молодий інструктор з лікувальної фізкультури, який відверто сказав нам із мамою свою думку. Просто порадив нікого не слухати, почати займатися лікувальною фізкультурою, бо тоді організм сам цілком природно наростить м’язи і усе покращиться. Дійсно, так воно потім і сталося. І дід у поважному віці зміг повільно, обережно рухатися у кімнаті. Хоча знайти йому інструктора із лікувальної фізкультури, щоби приватно займатися із пацієнтом вдома, виявилося нелегкою справою. Бо чимало цих фахівців або боялися ризикувати, або не хотіли брати на себе зайвого клопоту в такій справі із пацієнтом майже 100-річного віку.

Працював лікарем до 94-х років

До речі, приклад довголіття діда є гармонійним продовженням людської праці. Цікавий факт: працював Афанасій Лукич Перепелиця аж до 94-х років невропатологом-консультантом, останні 30 років у ― в Інституті патології суглобів ім. проф. Ситенка Національної академії медичних наук України. Працював у режимі часткової зайнятості, менше ніж на півставки в останні роки, не заради грошей, бо зарплата була не велика, вже мав пенсію, а заради спілкування із людьми. Просто він відчував себе потрібним для інших. Пам’ятаю, як піднімався він, повільно і впевнено аж на 3-й поверх довгими сходами медичної установи до свого кабінету, де консультував пацієнтів. Дуже його любили і поважали колеги по роботі та пацієнти. А ще у нього була велика мотивація до життя. Людина, яка перенесла стільки життєвих випробувань, стала для нас прикладом сили духу, мужності і терплячості. Він не вживав спиртних напоїв, не палив цигарки, вів здоровий спосіб життя. Слідкував за тим, щоби лягати спати до 22-ї години, вставав рано. Також приділяв увагу здоровому харчуванню. Багато читав різної спеціальної медичної, біблійної літератури, виписував газети. Власноруч писав свої науково-публіцистичні дослідження на теми духовного здоров’я, здорового способу життя і харчування, та не тільки. Тричі на тиждень запитував, чи не приніс я нові газети з пошти. Ще писав листи своїм друзям. Проблема, щоправда, виникла і далі залишалася із погіршенням слуху. Отримали для нього слуховий апарат від держави, а потім підібрали і придбали за свої кошти інший, більш якісний. Але техніка ця не давала абсолютних результатів.

Був цікавий епізод, коли після настання 94-х років з нагоди такої дати до дідуся на роботу приїхати тележурналісти, і Афанасій Лукич ще встиг виступити в телевізійному ефірі, розповідаючи глядачам про основи здорового способу життя, ділився із широким загалом власними рецептами здоров’я. Мабуть, мав для цього гарне соціальне і генетичне підґрунтя. Бо народився у 1913-му році у багатодітній селянській родині на Київщині, їх було семеро, і Афанасій Перепелиця найстаршим. І повага до нього як старшого збереглася на довгі роки. У цьому переконався я на власні очі. Коли був ще школярем, то ми з дідом Панасом щоліта їздили на його малу Батьківщину, це село Безугляки Сквірського району Київської області. Розташоване неподалік красивого міста Біла Церква, де є чудовий парк. Ми колись із дідусем теж там були з рідними… Одразу важко багато усього пригадати.

Прожив до 103 років,

дбав про здоровий спосіб життя

А прожив Афанасій Лукич більше 100 років. Якось так по-медичному його життя скінчилося на цифровому значенні 103… Пригадую, як постійна дільнична лікарка (терапевт) у ту суботу жовтня 2016-го високосного року, яка чудово знала дідуся як пацієнта літнього віку, несподівано по телефону відмовилася оформити йому банальну довідку про смерть. Бо в неї в той день був вихідний. І ми разом із черговим поліцейським звернулися до молодої лікарки, яка тоді була у районній поліклініці на чергуванні. Вона несподівано для мене тоді пригадала, як Афанасій Лукич у них в медичному університеті читав лекції, коли вони ще були студентами. Довідку оформила одразу без проблем, адже тут є речі значно важливіші: повага, пам’ять і людська вдячність.

— Дідусь Панас був справжнім гумористом, бо називав мене курочкою, — із доброю посмішкою на обличчі пригадує зараз 8-річна його правнучка Софія Гапєєва. Кілька років тому її прадід (Афанасій Лукич, напевно, почувався серед нас молодим, тому моя старша донька Софія називала його дідусем, а не прадідом), навіть вже перебуваючи на спеціальному ортопедичному ліжку вдома, нерідко стежив за тим, як ми, молоді батьки, ходили повз нього із 1-річною маленькою Софією.

— Тримай під голову обережно дитину, щоб не було шкоди для хребта і шиї, — часто повторював він нам свої медичні настанови. А ще, окрім занять лікувальною фізкультурою з пані Світланою, яка тоді не побоялася піти на ризики через поважний вік, не відмовилася від нашої пропозиції займатися із Афанасієм Лукичем лікувальними вправами, він багато читав і був глибоко віруючою людиною.

Звичайно, були і певні складнощі характеру діда, вже у такому поважному віці, після досягнення ним 100 років. Але, то вже інша тема. Згадуючи про лікаря, фронтовика, інваліда великої вітчизняної війни, людину, яка мала авторитет серед великого числа співвітчизників не лише медичної професії, варто сказати про головне. Дідусь навіть у такому поважному віці зберігав здоровий глузд, тренував свою пам’ять. Хоча не обійшлося і без його особливих жартів, житейських курйозів. Якось позвав він мою дружину до себе і цілком серйозно запитав: «Ти знаєш, який мій вік? Мені вже 200 років…»

У будь-яких глобальних проблемах та у побутових житейських ситуаціях Афанасій Лукич думав про мир і злагоду, душевну гармонію та взаємоповагу між людьми. І в якості прикладу такої мирної хроніки, згадав я нещодавно про статтю у газеті «Вечірній Харків». «Харьковский врач перешагнул 100-летний рубеж» — привернув увагу заголовок статті у 10023-му номері друкованого видання, що зберігаю тепер у архіві з 2013-го року, з дати тієї публікації.

Здається, дід Панас і досі залишається із нами у світлих спогадах про моє шкільне дитинство, студентські роки, у сучасних роздумах про мир і довголіття, як цінність людського життя.

Леонід Гапєєв,

керівник гуртків «Точка зору», «Моя майбутня професія» ЦДЮТ № 5 (м. Харків), член Національної спілки журналістів України

фото із сімейного архіву

Людина в карантині

КРЕАТИВ,

ДОСТУПНИЙ 

КОЖНОМУ

Ми продовжуємо рубрику «Людина в карантині». Кожен охочий, навіть змалечку, зможе розкрити свої здібності та показати глядачам дуже несподівані сюжети. Саме завдяки нашій рубриці чимало авторів-гуртківців різного віку змогли за цей час карантинних обмежень та самоізоляції знайти свій позитив у власній творчості, подивитися на життя з гумором і позитивом.

Наша молодша учасниця гуртка «Моя майбутня професія» ЦДЮТ № 5 з Харкова 8-річна Софія Гапєєва створила сюжети з улюбленого мультфільму. Не буду до кінця розкривати технологію та назву й походження використаних матеріалів для поробок. Але цілком достовірно можемо стверджувати, що не тільки за кордоном, але й у нашій країні українські діти власноруч застосовують безвідходні технології у своїй творчості. Отож, веселого вам настрою і гарного дня у цьому креативі, який доступний кожному.

Леонід Гапєєв,

керівник гуртка «Моя майбутня професія» ЦДЮТ № 5 з Харкова

на фото:

«Мій улюблений телефон з мультфільму»

Авторка Софія Гапєєва

«Самокат із телефоном — друзі!»

Авторка Софія Гапєєва

«Про замислився мій телефон?»

Авторка Софія Гапєєва

Фото Софії та Леоніда Гапєєвих

«РІВНЯННЯ НА ОСКАРА» =

спілкування із читачами «Трибунки»…

Поки одні критикують карантин, обурюються його несподіванками та іншими негараздами, або навпаки під час самоізоляції «відключаються» від соціуму, бо усе вже людям дуже набридло, інші наші молоді співвітчизники тримають «рівняння на Оскара» та активно спілкуються із читачами найстарішої газети Харківщини «Трибуна трудящих». Адже цікаві люди живуть десь поруч з нами?

Отож, спробуємо знайти навіть у нинішніх реаліях свій позитив?

Варто одразу розвіяти стереотипи про зіпсовану ментальність нашої молоді та суцільну «комерціалізацію» сучасної преси. Після екскурсії до редакції «Трибунки» наприкінці 2019-го тепер ми можемо сміливо і відверто назвати цю газету нашим медіа-партнером. Бо за цей час тут з’явилися публікації наших авторів-гуртківців. Добре й те, що тут на шпальтах видання є місце невигаданим історіям про нормальних людей, можливо поки ще мало відомих, порівняно із політиками чи зірками шоу-бізнесу, але доволі цікавих особистостей, які цілком достойні нашої суспільної уваги читачів. 

І прикладом тому є нещодавній авторський дебют учасниці гуртка «Моя майбутня професія» ЦДЮТ № 5 з Харкова, 10-класниці 126-ї харківської школи Марини Харченко. Вона створила свій перший нарис про молодого артиста цирку Тараса Корніловського, що вже здобув чимало нагород.

Ми ще подаруємо Марині її авторський перший примірник газети (після завершення карантину), бо усі письменники і газетярі чудово розуміють сенс і зміст цієї події ― першої публікації для молодого автора. 

А поки що привітаємо Марину з дебютом і поінформуємо читачів про місце (віртуальної) зустрічі із нашим артистом: Тарас равняется на… ОСКАРА/https://tribune.com.ua/archives/4548. Це сайт «Трибунки», куди ми запрошуємо на знайомство з героєм авторського сюжету Марини Харченко, опублікованого 06.04.2020. А ще там можна знайти чимало іншим цікавих публікацій.

Леонід Гапєєв,

керівник гуртка «Моя майбутня професія» ЦДЮТ № 5 з Харкова

фото з сайту газети https://tribune.com.ua/archives/4548

Зворотний зв’язок

Не лише про карантин:

питання й відповіді…

Після публікації статті 17 квітня на блозі Леоніда ГАПЄЄВА «ПРАВО ЗНАТИ ― ЧАС ДІЯТИ!» («ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ ПІД ЧАС КАРАНТИНУ») наприкінці матеріалу автором підготовлено та запропоновано читачам питання для самоосвіти, самоаналізу, обговорення. Досить швидко й оперативно деякі наші автори-гуртківці надали свої відповіді.

Пропонуємо вашій увазі відповіді МАРИНИ ХАРЧЕНКО, учасниці гуртка «Моя майбутня професія», ЦДЮТ № 5 з Харкова, 10-класниці 126-ї школи. Інформацію за результатами проведеного опитування подаємо без купюр і перекладу, мовою оригіналу, у форматі питання-відповідь.

1. Яка інформація з цієї статті була для вас найцікавішою, про що саме ви дізналися із матеріалу вперше?

— Было интересно читать статью, что-то узнала впервые, что-то было уже не в новинку, подтвердились некоторые факты...

2. Які фейки під час дії карантину тепер можемо відверто і аргументовано спростувати?

— Одним из фейков является то, что на улицу выходить категорически запрещено.

3. Чи дозволено під час дії карантину виходити на прогулянки дітям одним, а дорослим із дітьми? Де і як це дозволено робити?

— Да, можно выходить погулять, но не в общественных местах, а если таких не миновать, то только в маске или респираторе, соблюдая дистанцию 1,5-2 метра.

4. Які запроваджені Верховною Радою та Урядом правові норми (закони, постанови Кабміну) викликають у вас найбільші запитання чи занепокоєння?

— Не возникает вопросов, по моему мнению, всё отлично.

5. Які проблемні ситуації соціально-правового характеру виникали у вас особисто, можливо серед родичів, друзів та знайомих під час дії карантину?

— К счастью, у меня не было никаких проблем во время карантина, ибо я максимально стараюсь придерживаться его правил.

6. Які правові норми, про що ми дізналися завдяки цій авторській статті, особливо для мене, або для нашої родини тепер є практично і соціально корисними?

— Не выходить лишний раз на улицу (только по надобности), в общественных местах пользоваться средствами индивидуальной защиты.

7. Які основні права та обов’язки людини і громадянина під час дії карантину привернули мою, нашу увагу?

— Я считаю, что внимание всех привлекли все ограничения прав человека, потому что: 1) невозможно быть не в курсе событий, ибо везде об этом говорят (по телевизору, в газетах, в интернете, вместо музыки в супермаркетах тоже об этом вещают); 2) нежелание выплачивать штрафы, так что лучше быть осведомлённым; 3) важно выжить в конце концов. Поэтому нужно всему уделить внимание во благо себе и остальным.

Інтерактив із читачкою Мариною ХАРЧЕНКО

організував Леонід ГАПЄЄВ

під час дистанційного прес-клубу,

гурток «Моя майбутня професія»

ЦДЮТ № 5, Харків

Фото Леоніда ГАПЄЄВА

Рубрика

«Людина в карантині»

Зворотний зв’язок

Антивірусні роздуми…

Прочитали ми з мамою статтю про права людини під час карантину, опубліковану 17 квітня на блозі «ПРАВО ЗНАТИ ― ЧАС ДІЯТИ!». Вона має назву «ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ ПІД ЧАС КАРАНТИНУ». Тепер захотілося теж поділитися з читачами «антивірусними» роздумами…

Цей навчальний рік, що минає, виявився занадто «вірусним» і карантинним. Ввели нові правила і обмеження для людей. Бо це ж карантин! Були і не згодні, і протести навіть серед законослухняних німців, у Берліні, столиці ФРН! Як це вам?

А у нас, в Україні, через неслухняність і недотримання правил деякими громадянами страждають інші. Прикро. На вулиці, в громадських місцях варто бути обережними, дотримуватися норм особистої безпеки. Частіше мити руки вдома.

Але знайте, що дітям дозволено гуляти разом із дорослими. Маски, рукавички, антисептики теж знадобляться. Нині люди дуже залякані усім: і штрафами, і небезпекою заразитися. Бояться підхопити вірус на свіжому повітрі, виходять із квартири лише на своєму поверсі. Це якось дивно…

Позитивне теж є під час карантину. Тепер можна більше часу приділити домашнім справам.

А ви як гадаєте? Поділіться теж своїми роздумами.

Еліна ДРОБКО,

гурток «Моя майбутня професія», ЦДЮТ № 5, Харків

Фото Леоніда ГАПЄЄВА

Пізнавальне змістовне читання

АБИ МИР І ДРУЗІ БУЛИ РАЗОМ,

або молодь знає, чому про «Цуцика» читає…

Життя України літературної цікаве особливо тоді, коли замість сучасного «продаваємого чтива» з являються вагомі і змістовні здобутки. І прикладом тому є те, що Полтавський письменник Віталій Запека презентував в Запоріжжі новий антивоєнний роман “Цуцик”. (https://tv5.zp.ua/news/poltavskij-pismennik-vitalij-zapeka-prezentuvav-v-zaporizhzhi-novij-antivoyennij-roman-tsutsik/). До речі, за даними телекомпанії TV 5 (Запоріжжя, 25.11. 2019) письменник Віталій Запека — один із ста кращих фотографів України, а його короткі проникливі оповідання про війну не лишають байдужими все більше людей. Полтавський письменник Віталій Запека презентував новий антивоєнний роман «Цуцик» — розповідь про війну очима собаки.

Цю книгу розкупили за лічені дні, як і фотоальбом «Батальйон Полтава”. Професійний фотохудожник та письменник Віталій Запека створив історію про життя батальйону, де служив сам автор. Це невигадані історії людей, з якими зустрівся на війні. Ця книга написана на основі реальних подій, але має особливість — розповідь ведеться від третьої особи — маленької собачки.

Про те, через що довелося пройти на фронті, Віталій Запека розповідати не хоче. Говорить: усе описав у своїх творах. Але зізнається, до того як почав писати роман «Цуцик», пообіцяв собі ніколи більше не підіймати тему війни. Віталій Запека був на війні більше трьох років. Каже — разом зі зброєю завжди носив з собою фотоапарат і знімав усе, свідком чого ставав. Передусім — бойових побратимів, які щодня дивилися в обличчя смерті.

Про мир наперекір війні?

За відгуками читачів (https://chytay-ua.com/blog.php?id=826) у цілому цей роман про події на Сході України, але за жанром його визначено як антивоєнний, тому що в основі — люди та людяність, радість життя та біль втрат очима собачати, що з’явилося на світ під час війни, росте та пізнає світ з усіма його небезпеками та принадами. Хвиля неймовірно щемких відчуттів накриває протягом читання твору від першої сторінки і до останньої. Читаєш — і переживаєш за цуценя, що втрачає спочатку маму, а потім людську сім’ю, співчуваєш, з кумедних моментів смієшся, а моментами не стримуєш сльозу, бо є й трагічні сторінки.

Автор три роки був на українсько-російській війні (добровольцем у складі батальйону спецпризначення «Полтава»), тому твір не тільки до болю зворушливий, а й правдиво описує життя військових на позиції, поведінку, думки, долі багатьох. Жорстока війна показує через відчуття та сприйняття песика світлих людей, що трапляються йому на шляху. Також йдеться про друзів, яких він самовіддано захищає, та чужинців, що приносять горе.

В окремих описаних подіях брав участь безпосередньо сам автор, багато персонажів мають реальних прототипів. У передмові вказано, що роман присвячено Юлії Угнівенко, дівчинці з села Кряковка Луганської області, котра загинула від російських «градів» разом з усією своєю сім’єю, волонтерам Дніпровського госпіталю та собакам на війні (перелічено понад сто імен-позивних реальних тварин, що «в строю ЗСУ»). Треба відзначити, що книга мала неймовірний успіх на Книжковому арсеналі у ветеранському наметі. Також житомирське видавництво вже оголосило, що подаватиме цей антивоєнний роман на премію «Книга року «Бі-Бі-Сі», а також на Національну премію України імені Тараса Шевченка.

Іще кілька слів про самого автора. Віталій Запєка у цивільному житті професійно займався фотосправою. І на війні фотоапарат входив в його бойовий комплект. Зробив понад 10 тисяч знімків, чимало яких тепер зберігаються в історичних архівах України з приміткою: «Зберігати довічно».

Цікавими для читачів будуть книги В.Запеки «Батальйон «Полтава». Роки війни. Фото та розповіді», тритомник «Слово про війну», де надруковано багато його оповідань як важливе джерело інформації про те, що відбувається на зраненому Сході нашої країни, з перших вуст. В соціальній мережі «Фейсбук» є тематична сторінка «Книжки В.Запеки».

Напевно, молодь знає, чому цей роман читає?

Ми з гуртківцями теж не оминули увагою цю тему. Бо цей антивоєнний сюжет роману передає те, що пережив сам автор. Він не хоче багато говорити про війну. Напевно, автор, як і кожен з нас, мріє і думає про те, АБИ МИР І ДРУЗІ БУЛИ РАЗОМ…

Своїми особистими враженнями від прочитаного ділиться учасниця гуртка «Моя майбутня професія» ЦДЮТ № 5 м. Харкова ЕЛІНА ДРОБКО:

― «Цуцик» ― це дуже цікава книжка. У ній розповідається про пригоди цуцика, про те, як він боровся за своє життя та за життя своєї стаї, хоч вони й не були собаками. Його мати та цуценята померли від вовків. Песику вдалося втекти, випадково потрапивши в річку. Цуцик блукав по селу, шукаючи собі притулку. Врешті він оселився в людей. Я раджу прочитати цю книгу та дізнатися, що було далі. Після прочитання книги в мене було дуже багато вражень та думок. Сюжет написаний від імені собаки, про людську породу. Саме про людей. Кожне зі слів «Цуцика» то є правда. (підкреслене убрать)

― А чи можеш навести найщиріші думки, найбільш вражаючи думки, цитати з тексту цього твору? ― запитую у Еліни як молодої читачки.

― Так, ось послухайте. «Грім ― перше, що почуло цуценя в своєму житті. Бабахало майже постійно. Коли гучніше, коли слабше. Це були найперші звуки, які собача почало розрізняти.

― А що, на твою думку, хотів донести автор до сучасного читача? ― знову запитую у Еліни.

― Обов'язок понад усе. Цуцик не міг покинути Друга одного в цьому ворожому місці. В усьому світі в нього було тепер лише дві цінності: м'ячик та Друг. І все це повинно бути разом з ним.

Про відповідальність і правдивість у професії

Ось так, змістовне й осмислене читання достойних творів української сучасної літератури спонукає до подальших роздумів. Ми не ідеалізуємо сучасне життя, або нашу молодь, бо намагаємося у творчості не забувати про критичне мислення. Але цілком об’єктивно маємо зауважити, що формування соціально відповідальної людини і особистості відбувається цілком природно, без зайвого пафосу чи психологічного тиску. Колись давно про Елю деякі вчителі казали, що вона запізнювалася на шкільні уроки? Можливо, для когось в нинішніх реаліях умов карантину і самоізоляції тепер це стане спогадом із усмішкою? Але, переконаний, що для нас, дітей і дорослих, важливо спостерігати за процесом осмислення і переоцінки цінностей.

Ще задовго до початку карантину я говорив Елі та її мамі, що усе досить просто. У професії журналіста і письменника є сучасні риси особистості людини, від яких залежить авторитет митця, автора у суспільстві. Це, насамперед, правдивість перед читачем, а ще відповідальність перед собою. Минув певний час і Еліна цю думку серйозно переосмислила. Про колишні проблеми навчальної дисципліни у школі давно вже не говорить її класний керівник. А ви здивувалися, чому я зараз про це згадав? Саме тому, що роман «Цуцик» є сюжетом про людей, тобто про правдивість, щирість, відвертість, нарешті про відповідальність людини перед собою і суспільством.

Леонід ГАПЄЄВ,

керівник гуртка «Моя майбутня професія» Центру дитячої та юнацької творчості № 5 Харківської міськради