Про це потрібно говорити…

(передмова до статті «Хіба проблема в ЗНО ?»

авторки Дар’ї БАЦЬКО)

Незважаючи на свої чотирнадцять, авторка не боїться братися за дослідження цілком «дорослих» тем. Безперечно, з точки зору основ критичного мислення, ми, педагоги, маємо підтримувати такі соціально значимі ініціативи школярів, майбутніх студентів.

Про цю проблему підліткового суїциду якось намагаються не говорити. І те, що молодий автор не побоялася за це взятися, вже заслуговує на увагу і підтримку. Навіть з житейської точки зору, поспілкуватися із респондентами, виявилося не легкою справою і через територіальну віддаленість поменшання Дар’ї Бацько на Харківщині від сучасних можливостей міста Харкова, мегаполісу обласного значення. І, нарешті, вдалося подолати цю перешкоду, а її співрозмовники зрозуміли, що проблема і її вирішення починається від нашої громадянської активності, від совісті і сумління, бо маємо про це сказати і правдиво надати інформацію читачам. Бо це, по суті, стосується кожного, і не варто відхрещуватися чи замовчувати проблему.

Про наявну суспільну байдужість розповіла мені як педагогу і журналісту мама авторки статті. На думку моєї співрозмовниці, суть у тому, що раніше за фактами підлітково суїциду була миттєва реакція ЗМІ та відповідних державних органів, одразу проводилися зустрічі і бесіди у колективах шкіл і не тільки. А сьогодні ніхто нікому не потрібен, була людина… і раптом її не стало, про це усі мовчать.

Однозначно можу переконатися і запевнити читачів, що автор Дар’я Бацько, як громадянський журналіст (автор передмови до статті учасниці гуртка знає, про що говорить, бо нещодавно успішно закінчив онлайн курс із громадянської журналістики із дуже високими показниками перед отриманням сертифікату) неодмінно заслуговує на підтримку, бо мета її статті стосується захисту інтересів великої цільової аудиторії.

Важливо, що цю дуже не модну і можливо не вигідну комусь тему розвиває саме «із середини» представниця молоді підліткового 14-річного віку. Бо про це говорять іноді дорослі «з висоти» власного досвіду.

Проте, автором показано різні точки зору та дотримано баланс думок, тобто практично втілено у життя сучасні вимоги журналістики. Ця журналістська стаття із фрагментами жвавого і пізнавального інтерв’ю 14-річної дослідниці актуальної і суспільно значимої проблеми створена на високому професійному рівні та заслуговує на увагу широкого загалу читачів.

Короткі цікаві та приголомшливі історії спонукають до активних і змістовних роздумів. Тримаючи увагу читача без паузи, автор не забуває про головне: життя триває, ЗНО ― не самоціль, отож варто більше спілкуватися дітям і дорослим, і просто пам’ятати, що кожен із нас є людиною, неповторною, творчою особистістю.

Отож, цікавого вам читання!

Про цю проблему варто говорити, аби суспільство і державні структури це явище не замовчували, а дійсно діяли для її вирішення. Почнімо із себе, підтримаємо естафету пошуку правди, мудрості, справедливості, права на життя, започатковану авторкою.

Леонід ГАПЄЄВ,

керівник гуртка «Точка зору» Центру дитячої та юнацької творчості № 5 Харківської міськради, засновник та ведучий авторського блогу «ПРАВО ЗНАТИ — ЧАС ДІЯТИ!», член Національної спілки журналістів України, фіналіст онлайн-курсу з громадянської журналістики «СторіМейкер» (2019 р.)

Заради життя

ХІБА ПРОБЛЕМА В ЗНО ?

Ця стаття — спроба застерегти однолітків від такого кроку, заклик до дорослих знаходити час для спілкування із своїми дітьми, щоб не сталося непоправної біди… Бог та батьки подарували кожному з нас безцінний дар — життя, а дехто таким безглуздим вчинком як самогубство виявляє невдячність за цей дар. Життя — не комп’ютерна гра, де можна блукати різними рівнями і кожного разу у випадку надзвичайної ситуації, стративши одне життя, без проблем використати інше. Не можна переграти, переписати… Треба навчитися жити тут і зараз.

Нещодавно розпочався навчальний рік. Але час так швидко плине, що незабаром закінчиться перший семестр, розпочнеться реєстрація учнів 11-х класів для проходження ЗНО. До чого ж більше готуються випускники: до тестування чи омріяного випускного балу? Що саме вони вважають визначною подією у своєму житті — випускний вечір чи успішне проходження ЗНО та ДПА? Дівчата переглядають шпальти журналів та інтернет видань, обираючи оригінальні й приголомшуючі сукні, а хлопці — гарні костюми… Батьки підшукують ресторани, домовляються з фотографами… До ЗНО ще, здається, багато часу. Свідомі здобувачі освіти заздалегідь склали власну програму дій щодо підготовки: проходять онлайн тестування, записалися й відвідують курси, займаються додатково з репетиторами тощо. Так звані «оптимісти-пофігісти» тішать себе надією, що якось вдасться вгадати певну кількість правильних варіантів відповідей і подолати поріг «склав/не склав». Вони подолають ще одну сходинку до більш дорослого життя, та, на превеликий жаль, як свідчить сумна статистика останніх років, не всі…

У чому ж тут причина самогубства?

Під час та після проведення ЗНО 2019-го на шпальтах газет, у випусках новин, інтернет виданнях, наче гриби після дощу, з'являлися повідомлення про самогубство 17-річних юнаків і дівчат. Київ, Суми, Запоріжжя, Харківщина… Великі міста і маленьке районне містечко Зміїв на Харківщині…

Хтось з них після закінчення навчального року повісився, хтось застрелився з рушниці, хтось зробив останній крок у безодню з вікна багатоповерхівки… У ЗМІ часто пояснюють причину таких вчинків незадовільним результатом проходження ЗНО. Та чи насправді це так? Можливо, за цим формулюванням ховаються набагато глибші проблеми, які потребують небайдужості суспільства і відповідального ставлення до життя як сталої загальнолюдської цінності ?

Щоб вирішити цю проблему, потрібно знайти відповіді на такі питання: чому підлітки закінчують життя самогубством ? Через нестачу уваги ? Чи через слабку психіку ? Чи можна назвати їх «сильними» людьми, якщо у такий спосіб вирішують розв’язувати життєві ситуації ? Невже погані результати ЗНО ― кінець світлому майбутньому?

Аби з'ясувати істинні причини чи мотиви самогубств серед молоді, звертаюсь за коментарем до експерта.

На думку колишнього слідчого Зміївського РВ МВС, підполковника міліції В’ячеслава Шаповалова, частіше за все при розслідуванні таких випадків з'ясовується, що в деяких родинах батьки ставлять перед дитиною надто високу планку аби задовольнити, скоріше за все, власні амбіції та підкреслити свій соціальний статус, нехтуючи при цьому думкою своєї дитини. Так, за інформацією В’ячеслава Михайловича, в одному з районів міста Харкова батьки віддали хлопця на танці, боротьбу, організували заняття з англійської мови, вимагали високого рівня навчальних досягнень як у звичайній, так і музичній школі. Коли підліток погано написав контрольний диктант, будучи претендентом на медаль, класний керівник викликала мати до школи. Після співбесіди хлопця змусили ще й займатися з репетитором. Він не витримав такого гіперпіклування й перевантаження, ізоляції від однолітків через напружений графік. Тому, написавши в записці рідним, що дуже втомився й більше так далі не може, вибачився й повісився у власній квартирі. В іншому випадку хлопець з Куп’янська (Харківська обл.) став заручником власної необережності та жертвою шантажу з боку дорослих. Відмінник, лідер учнівського самоврядування, він одного разу вирішив вийти за рамки образу «зразкового хлопця» і прийняв пропозицію одного з приятелів спробувати в клубі наркотики. Так сталося, що на той час там проводили рейд правоохоронці і він потрапив у неприємну ситуацію. Доказів про розповсюдження, продаж, зберігання, звісно, не було. Проте, правоохоронці морально тиснули на батьків, людей відомих і успішних в рідному містечку, довели до відома, що про брудну історію з наркотиками будуть знати всі: від директора школи до останньої людини в місті. Перспектива бути перевертнем, наркоманом, тобто людиною без майбутнього в очах тих, з ким багато років спілкувався, дружив, страх від того, що вони від нього відвернуться, підштовхнули хлопця до думки піти з життя аби не страждати через наслідки розголосу.

Як писав Л. Толстой, усі сім'ї щасливі однаково, а от нещасні кожна по-свойому. Тож родиною потрібно стати й бути ще до того, як станеться трагедія, тільки таким чином її можна уникнути. Якщо людина впевнена, що найрідніші люди готові її прийняти будь-якою, успішною або не дуже, ідеальною або з невиправданими надіями, вона обов’язково впорається з тією життєвою перешкодою, проблемою, а не буде вкорочувати собі віку. Життя одне й воно прекрасне! Треба вийти за кордони власного егоїзму й надуманих страхів.

Відверто про наболіле, або боротися за життя?

У нашому сучасному житті є велика проблема: кожен сам за себе. Коли ви останній раз питали у доньки чи сина, матері чи батька про те, як пройшов їхній день? Як справи на роботі чи в школі? Чому ніхто не цікавиться життям рідної людини? Через те, що дорослі втрачають час на сварки між собою та роботу, зовсім забуваючи про дитину, підлітки починають шукати спосіб привернути увагу.

Трагічна історія трапилася з моєю колишньою однокласницею, ученицею однієї з харківських шкіл. Там, у школі моя героїня була привітною скромною дівчиною, добре навчалась, грала на фортепіано, мала гарних друзів. Начебто усе гаразд… Та раптом стала худнути, хворіти. Протягом трьох років майже не ходила до школи. Зараз їй 14 років і вона лежить в лікарні з діагнозом «анорексія» у критичному стані. Через нестачу уваги школярка оголосила голодування і довела себе до ваги 18 кілограмів ! Батьки шукали невідому хворобу, яка живцем з'їдає їхню доньку на очах, зверталися до різних лікарів. Навіть звернулися на телепрограму «Стосується кожного»… До речі, саме у телестудії, експерти зазначили, що проблема в тому, що батьки не бажають визначити анорексію хворобою своєї дитини як наслідок відсутності довірливих і близьких стосунків у родині. Але в цій історії ще є шанс врятувати дівчинку, бо не залишаються байдужими й готові змінюватися батьки, друзі, однокласники, допомагають фахівці, волонтери. Та, головне, що вона, побачивши смерть зовсім поруч, по-справжньому злякалась і почала боротися за життя.

Ще однією причиною самогубства є вплив комп’ютерних ігор та сучасної літератури. Хлопець зі Зміївського району на Харківщині покінчив з життям, залишивши записку: ”У вас є, про кого піклуватися. Прочитайте книжку «S. T. A. L. K. E. R» і зрозумієте мене… ”. Підліток з досить заможної відомої в районі родини. Мав батька, матір, брата, дідусів і бабусь. Проте, відчував себе самотнім. Навчався в престижному ліцеї. З однокласниками також тримався на певній особистій дистанції. Ні з ким не конфліктував, зовні ні чим не викликав занепокоєння. Тож ніхто особливо не звертав уваги, що реальне життя у свідомості хлопця витискається віртуальним. Юнак полюбляв грати в комп’ютерну гру «S.T.Á.L.K.E.R.». Увесь вільний час проводив за нею. Батьки нагадували, що незабаром ЗНО, потрібно готуватися, час думати про майбутнє. І ось настав вирішальний момент… Перше випробування. На сайті ЦОЯЗ з’явилися правильні відповіді до тесту… Подивившись їх, він зрозумів, що тест провалено. Навіть не дочекавшись офіційних результатів, він вирішив, що не може виправдати сподівання батьків, образився на критику  з їхнього боку про згаяний час і, пішовши до дідуся, взяв рушницю й пустив кулю собі в голову. Трагедія вразила і батьків і вчителів, однокласників і громадськість.

S.T.A.L.K.E.R. — серія відеоігор, розроблена українською компанією GSC GameWorld. Створена з елементами рольової гри і action-adventure. Події ігор розгортаються в нинішній час, в альтернативному світі на території України, в зоні відчуження біля Чорнобильської АЕС. Через надмірну радіацію з’являються химери-мутанти та артефакти, які допомагають вижити. Сталкери-люди полюють на них. За сюжетом потрібно знайти артефакти і вижити у смертельному місці. Увага! Сайт http://stalker-worlds.ru/ стверджує, що, за аналізами американських вчених, ця гра є небезпечною для психіки підлітків.

Чи можна назвати їх «сильними» людьми?

Люди, які закінчують життя самогубством, не є сильними чи слабкими, вони егоїсти. Замість вирішення проблем, обирають смерть, втікаючи від реалій життя. Їхній вибір ніколи не зробить ліпше близьким чи знайомим, життя від цього легше чи простіше не стане. Його взагалі не буде, як і шансу все змінити, ще знайти своє щастя, реалізуватися в улюбленій справі, спорті, творчості… З’являться тільки смуток і біль у тих, хто подарував безцінний дар — життя, а дехто таким безглуздим вчинком виявляє невдячність за цей дар. Життя — не комп’ютерна гра, де можна блукати різними рівнями і кожного разу у випадку надзвичайної ситуації, стративши одне життя, без проблем використати інше. Не можна переграти, переписати…

Треба навчитися жити тут і зараз. Яка б не була ситуація чи причина, вона ніколи не має коштувати життя!

Будьмо людьми, за будь-яких обставин!

Серед моїх друзів багато цьогорічних випускників школи. До речі, не всі з них успішно пройшли ЗНО. Хтось «завалив» англійську, хтось математику, історію України чи навіть українську мову. Я запитала їх про подальші плани і ось, що вони відповіли.

Ануш: «Я готувалася, але з англійською не пощастило. Сприймаю це як життєвий урок. Від мрії стати юристом не відмовляюсь. Просто наполегливіше буду готуватися. Разом із батьками вирішили, що рік позаймаюсь з репетитором, правильно організую навчання з потрібних профільних предметів. Батьки та брат мене підтримують. Друзі також сприйняли ситуацію по-доброму.»

Максим : «Я взагалі ні в який інститут не збирався. У мене здорові руки, ноги, голова. Я вмію багато чого робити: зварювати, лагодити, вирощувати, ремонтувати. Допомагаю батькам. Я зможу забезпечувати себе і свою родину. Можливо, опаную ще якусь потрібну професію в професійно-технічному училищі. Майбутнє мене не лякає. Хоча, якщо чесно, спочатку засмутився через свої результати, але розумію, що все залежатиме від мене.»

Паша: Я «завалив» лише один предмет з чотирьох на ЗНО. Оскільки три успішно склав, матиму можливість вступати до інституту. Врахую помилки попереднього досвіду й намагатимуся їх не припуститися. Я люблю своїх батьків, ціную все, що вони для мене роблять, а тому надалі намагатимусь зберегти їхні нерви. Також не хочу засмучувати свою вчительку, яка завжди говорила, що головне — жити й бути людиною за будь-яких обставин.»

Отож, хотілося би завершити оптимістично. Бог та батьки подарували кожному з нас безцінний дар — життя, а дехто таким безглуздим вчинком як самогубство виявляє невдячність за цей дар. Життя — не комп’ютерна гра, не ми звикаємо блукати різними рівнями і кожного разу у випадку надзвичайної ситуації, стративши одне життя, без проблем використати інше. Не можна переграти, переписати… Треба навчитися жити тут і зараз.

Дар’я БАЦЬКО,

гурток «Точка зору» Центру дитячої та юнацької творчості № 5 Харківської міськради