МАНЕКЕНИ У ШАФІ,

АБО ІЛЮЗІЇ ВІДНАЙДЕНОГО РАЮ ?

«Віднайдений рай» — цікава й захоплююча новела Уласа Самчука, яка створена відносно нещодавно у ХХ столітті, і сьогодні стає ще більш актуальною темою для подальших роздумів та досліджень у ХХІ столітті. Цей сюжет особливо вражає читача своєю яскравою психологічністю життєвих спостережень. Мрії та ілюзії для когось стають реальністю? За умови уважного прочитання та творчого осмислення тексту-першоджерела, який безумовно того вартий.

Тут вдало відтворені реальні і правдиві психологічні типи тогочасних героїв, які зазнають суттєвої трансформації свідомості через суцільні випробування війнами, злиднями, ілюзіями багатства, яке порівнюється із нестійким і слабким картковим будиночком на піску. Багатство матеріальне водночас породжує глобальну проблему цивілізації — успішній, на перший погляд, людині престижної та вигідної адвокатської професії цілком бракує іншого не матеріального багатства, яке залежить від суті та змісту внутрішнього світу, ціннісних орієнтацій духовного світосприйняття. Якщо провести паралелі із сучасністю, то напевно, людська сутність мало чим змінилася, прикриваючись маскою прогресу цивілізації. До речі, діти дуже тонко відчувають різницю між справжнім і химерним, штучно надуманим. У цьому особисто переконався під час своєрідного творчого експерименту — домашнього читання «Віднайденого раю» 8-річній Софії, яка полюбляє створювати малюнки на різні теми. Ми обговорювали деякі елементи сюжету, на її прохання перечитували фрагменти спілкування товаришів Самчука і Плужника вдома. А особливо вразило юну читачку те, що ми побачили у шафі з книжками… І результатом творчого переосмислення прочитаного, своєрідної інтерпретації на тему цієї новели став цікавий та оригінальний не лише для такого дитячого віку колаж Софії Гапєєвої, учасниці гуртка «Моя майбутня професія» ЦДЮТ № 5 Харківської міськради, за мотивами «Віднайденого раю» Уласа Самчука із символічною назвою «Ілюзії віднайденого раю». Малюнок-колаж яскраво й оригінально виконаний із застосуванням елементів аплікації, цитат із новели, де юна авторка ставить по-філософськи реалістичні запитання читачеві і глядачеві: краще бути гостем чи вдома? А маска іронії на фоні безтурботливих зірочок у світлих і позитивних кольорах дорівнює тому, що яскраво й неминуче вражає кожного, хто ближче побачить ті книги у шафі…

Спустошеність внутрішнього світу,

або «просто зараз криза»?

Не будемо передчасно розкривати цю інтригу сюжету, поки ще остаточно не увірвався терпець у схвильованого читача. Але скажу вам чесно про те, як Софія у свої 8 років взяла в руки цей текст, перевіряла і перечитувала те місце, де вийшов курйоз із книжками і дуже довго не могла заспокоїтися… Дитина була дуже вражена і сильно здивована тим, що ми, дорослі можемо назвати інтелектуальним спотворенням, навіщо так обходитися із достойними книжками? Ви теж здивовані: про що йде мова? Трохи терпіння, будь ласка, про все пізніше дізнаєтеся.

Тепер поміркуємо про дещо інше, але не менш важливе. Про патріотизм і почуття національної самосвідомості у думках і вчинках пана Семена Плужника, без сумніву особи українського походження, на превеликий жаль, говорити нічого. До цього навіть і не дійшла справа під час зустрічі друзів, або товаришів. Бо у людини адвокатської професії, яка отримала необхідний документ для здійснення цього бізнесу в Канаді, справи тепер зовсім інші, грошові клієнтські. Можна так припустити, бо автор не розкриває суті роботи свого товариша. Шкода, бо тоді би ми дізналися дещо більше про його втрачений рай та про той соціум, в якому він опинився після 16 років життєвих випробувань. Або ж навпаки тоді би ми «потонули» у чужих проблемах, бо адвокат на багато питань відповідає, що зараз криза?

Чекання на зустріч із найкращим другом, якого автор сюжету не бачив аж 16 років, створювало багато надій і сподівань для Уласа Самчука. Спогади про пережиті повоєнні голодні роки поза Батьківщиною швидко перемістилися у нову реальність ― сите й тепле, комфортне і заможне життя адвоката, майже закоханого у добробут цивілізації? Хоча тут постає не просто головна проблема сюжету, бо це стає не доброю тенденцією. Успішна й задоволена людина не впевнена у власному майбутньому. І не лише тому, що немає нащадків. А ще з причини того, що «просто зараз криза»… Чи не нагадують вам подібні життєві настрої тогочасного канадця сучасних європейців ХХІ століття, коли за новомодними суспільними тенденціями нині багато молоді середнього і цілком працездатного віку живуть просто заради себе, не створюють родини і не хочуть народжувати дітей?

А як на вашу думку, яким міг би бути по-іншому налаштований до життя головний герой «Віднайденого раю» Уласа Самчука? Якщо він насправді видався успішною людиною в особистому і професійному житті, то міг би займатися суспільно важливою громадською діяльністю? Наприклад, почати розвивати українсько-канадські міжнародні відносини у визначеній сфері в контексті захисту прав людини? Але, мусимо повернутися до більш приземлених тогочасних реалій, бо про такий занадто високий рівень соціальної відповідальності та громадянської активності тут не йдеться. Через суцільний песимізм, скептичне ставлення до життя, бо немає упевненості у завтрашньому дні у головного героя сюжету.

Про надії, сподівання

і несподівані розчарування…

Про той віднайдений рай можна дискутувати багато. Сама назва новели спонукає до глибоких роздумів: із надіями та сподіваннями на початку сюжету до суцільних розчарувань у фіналі. Мимоволі постає запитання: хіба той штучно європеїзований адвокат (напевно, українського походження) знайшов своє щастя, до того втрачений рай? Напевно, однозначної відповіді головний герой не може дати ні собі, ні своєму уважному і дуже спостережливому співрозмовнику, товаришу та колишньому другові Уласу Самчуку? Бо усі ті зовнішні атрибути матеріального достатку і благополуччя (великий будинок, дружина, «велика лімузина», пес Тиран, чимало смачних страв, міцних спиртних напоїв, викурених цигарок і не тільки) згодом у самого автора викликатимуть роздратування, зіпсовані нерви і суцільне розчарування. Але ж Семен Плужник відверто, хоча й дуже неохоче в процесі розмови таки зізнається, що просто не має упевненості у майбутньому, «бо зараз криза». Напевно, ця криза проявлялася не лише у зовнішньому суто економічному вимірі, але й внутрішньому світі героя, навіть у самій підсвідомості. Віднайдений рай (у житті адвоката) виявився суцільною ілюзією, самообманом, замість справжнього щастя і прагнення до самовдосконалення, що характерно для самого Уласа Олексійовича Самчука. Він як автор і співрозмовник, як людина «поза кадром», але дуже важливий учасник дійства, без участі і приїзду якого та зустріч просто не відбулася би, так і не отримав те, чого так довго чекав. Він так і не відчув тих духовних благ, тієї глибокої і щирої, відвертої душевної розмови, яка неодмінно мала би відбутися через 16 років розлуки і невідомості… (Якщо цілком реальні дві людини дійсно були справжніми друзями.) А розмова товаришів (колишніх ідейних однодумців) так довго і ціннісно очікувана практично не відбулася. Бо формально мала місце, але по суті не виправдала очікувань автора. Просто побалакали ні про що, після тривалої паузи в 16 років? Невже віднайдений рай, як показував себе і своє успішне життя той адвокат, насправді виявився черговою спробою самообману з боку Плужника? Але Самчук із набутим власним життєвим досвідом практичного психолога вдало і блискуче, цілком реалістично передав читачеві увесь цей трагіфарс, внутрішній трагізм духовної спустошеності свого співрозмовника. І тоді Улас Олексійович швидко, як сучасний репортер, приймає остаточне, хоча й зовсім не радісне для себе рішення: повернутися додому і зайнятися вирішенням термінових справ…

Однозначно варто почитати цей сюжет. Особливо він може зацікавити тих, хто досліджує психологію людських стосунків. Тут неодмінно знайдете цінний матеріал для тривалих досліджень. Для декого «Віднайдений рай» — це своєрідні ліки від байдужості, ілюзій і самообману, це чудовий інтелектуальний простір для розвитку критичного мислення сучасних читачів.

Від самого початку у мене особисто заховалися в голові «спогади і повернення» віднайденого раю, коли почав думати і писати інтерпретації на тему цієї новели та постало питання про заголовок. Як у музиці є варіації на тему (скажімо Паганіні), так і в літературі можуть бути інтерпретації на тему сюжетів Уласа Самчука. Це є певним «ноу-хау» автора цього дослідження, яке вдало втілюється в життя у професійній творчій діяльності під час проведення різного формату занять позашкільної освіти основ літературної і журналістської творчості на Харківщині. Отож, скажу вам ось про що. Усі ці названі варіанти виходять на більшу глибину рефлексії, коли думаємо про той тимчасовий рай пана адвоката. Усе це називається ілюзією. Тому й обрав автор цього дослідження своїм заголовком саме ілюзії віднайденого раю. Скільки б разів не було так захоплено описано цю зовнішню ефектність та яскраву матеріальну показовість життя Семена Плужника, Улас Самчук чесно зізнається читачеві: «я не дивився на ніщо, але бачив усе».

З погляду сучасного читача теж можу поділитися власними спостереженнями. Того «успішного» адвоката варто просто залишити наодинці із самим собою, бо як показує практика їхнього спілкування із товаришем Уласом, навіть через 16 років мовчання, товариш Семен не дуже активно проявляє відвертість, його ще треба довго «розкручувати» на більш відверті відповіді та життєві спостереження. Та людина просто стала «заручником» власних життєвих обставин. Але тепер несподівано запитую себе: чи варто жаліти того адвоката? І чомусь відповідаю, що зовсім не варто. Бо у творчості та в життєвій позиції самого Уласа Самчука неодноразово лунала думка-заклик: досить оспівувати слабких духом, а варто створити людину нового типу, соціально відповідальну, в першу чергу, перед самим собою. Хоча самому автору твору «Віднайдений рай» просто по-людськи хочеться іноді навіть поспівчувати. От уявіть собі зараз, скільки Улас Олексійович подолав кілометрів, днів і годин, аби приїхати до свого давнього товариша (чи навіть друга), сподівався на відверту, змістовну і щиру розмову про пережите. Насправді ж він реально втратив свого давнього друга, який за цей час перебування в провінційному канадському містечку, просто перетворився на раба власних незадоволених амбіцій, який так і залишився (схоже, що на довгі роки) «заручником» власних життєвих обставин. Помітна риса головного героя, який у ролі адвоката навіть підсвідомо захищає свою ілюзію, не переконує та не додає симпатії до його суперечливої і водночас досить типової для середовища тогочасних емігрантів персони.

Шокуючи книжки, не радісні реалії?

Ось найбільш емоційно чутливий епізод сюжету новели, що стався у фіналі. Гострі й шокуючи враження автора, який усе це спостерігав і пережив, одразу передаються читачеві. Процитую. «Сягнув рукою за новеньким томиком, що стояв у глибині… І тут… Мене охопив острах і ніяковість… Бібліотечка та… була лиш… деревляна! І тоді для мене ясно стало все. Песимізм мого товариша не був безпідставний. Закривши швидко шафу деревляних манекенів, здавалось, що я попав між мертвяків. Миттю зник усей настрій, яскравість… Дихання мертвої доби відчувалося на кожному предметі. А коли я поклався і гойдався на поверхні кружливих хвиль моєї постелі, то переді мною виразно сторчала препогана беззуба маска іронії.»

Ось так. Замість справжніх книг, які є неодмінними атрибутами життя інтелектуальної та інтелігентної, високоосвіченої людини, ми разом з автором побачили лише їхні дерев’яні манекени у шафі. Суцільне інтелектуальне спотворення у головах і душах тієї провінційної канадської родини, яка вже забула про своє українське походження? І це лише початок суспільної деградації, поміченої Самчуком у ХХ столітті. А нині у ІІІ тисячолітті таких «інтелектуальних збочень» знайдемо ще більше? Водночас для нас залишається актуальним ключове питання: як маємо розпізнати у реальному житті ілюзію віднайденого раю?

Дуже шкода, що у головного героя сюжету не було друзів чи однодумців, немає і найближчим часом не буде нащадків. Бо спадкоємці могли би замість дерев’яних книжок-манекенів придбати справжні книжки європейських та українських авторів. А якщо герої сюжету полюбляють цивілізацію і прогрес, то могли би знайти певні кошти та придбати парочку ноутбуків. «Закачали» би туди електронні книжки та навіть аудіокниги різних достойних уваги авторів, відомих письменників. Тоді подібні манекени у шафі не будуть з’являтися у снах вдумливим і не байдужим ідейним нащадкам-однодумцям Уласа Самчука. Бо ми сьогодні (серед цієї групи читачів) відчули цілковиту ілюзію віднайденого раю для одних та іронію на сліпу й бездумну закоханість у матеріальне багатство, без сенсу, змісту і перспективи, — для інших.

Втім, право на остаточні власні висновки залишається у читачів. Можливо, книжкові манекени у шафі для когось будуть поштовхом для нових роздумів чи досліджень. Цілком ймовірно і те, що розкриті ілюзії віднайденого раю стануть новими способами знайти тимчасове щастя у роботі чи обраній професії для інших героїв у складних життєвих обставинах, викликаних новими геополітичними реаліями України і світу у новому тисячолітті. Мрії та ілюзії для когось стають реальністю ? За умови уважного прочитання та подальшого творчого осмислення сюжету-першоджерела, який безумовно того вартий.

Леонід ГАПЄЄВ,

керівник гуртків «Точка зору» і «Моя майбутня професія» Центру дитячої та юнацької творчості № 5 Харківської міськради, переможець всеукраїнських конкурсів із журналістики і правознавства, засновник та ведучий авторського блогу «ПРАВО ЗНАТИ — ЧАС ДІЯТИ!», член Національної спілки журналістів України, фіналіст та володар сертифікату онлайн-курсу з громадянської журналістики «СторіМейкер» (2019 р.)

фото автора